Блог - ВАСИЛЬ ШПІЦЕР

Ранньою весною 1938 р. Повітовий Провідник ОУН Дрогобиччини Теодор Муйла повідомив мене, що він, Богдан Зарицький і я маємо зустрітися з нашим новим Провідником. Муйла й “Бодьо” Зарицький були засуджені за ОУН у 1934 році на чотири роки тюрми. Недавно вийшли на волю й зараз кинулися у вир підпільної праці – Муйла очолив Повітову Екзекутиву, а Зарицький увійшов у її склад як керівник “Самоосвітника” (так ми між собою називали повітову мережу Юнацтва ОУН).

Зустріч відбулася в лісі біля села Гаїв Вижніх. Незнайомий, якому ми відтепер мали підлягати, був кремезної будови, круглолиций, білявий. Його голова була коротко обстрижена – доказ, що він недавно вийшов із тюрми. Після короткої розмови, в якій мимоходом згадав, що йому довелося бути й у горезвісному концтаборі в Березі Картузькій, приступив до речі. Кожної другої неділі по полудні ми три матимемо з ним у лісі сходини. Нікому з нас не вільно сходин пропустити.

– Якщо б я не прибув на сходини, – сказав він нам, – то знайте, що я або помер, або арештований. Те саме відноситься і до кожного з вас – тільки смерть або арешт виправдують неприсутність на сходинах. Навіть смерть і похорон рідної мами не можуть бути виправданням для того, хто не прийшов на сходини.

– Вам не треба знати, хто я і як я називаюся, – заявив він нам, між іншим. – Для вас я Провідник і тільки так маєте мене називати. В разі арешту й допитів тим певніше можете твердити, що мене зовсім не знаєте.

Наші сходини відбувалися в тому самому лісі, але завжди в іншому місці, про яке ми домовлялися із Провідником заздалегідь. Ішли ми туди, ясна річ, пішки – Муйла й Зарицький із своїх рідних Тустанович, а я із Дрогобича. Щоб зайти на місце, мені треба було близько двох годин.

Провідник приїжджав на сходини вельосипедом. Одного разу я з цікавости глипнув на табличку на його вельосипеді. Табличка була доказом, що вельосипед зареєстрований згідно із законом.

На ній була назва села, де її видано, – Грабовець. Багато пізніше, коли мені було вже відомо, як звався Провідник, я довідався, що Грабовець коло міста Стрия – його рідне село. Сходини починалися й кінчалися ритуалом, який досі не практикувався в нашому організаційному житті, – ми ставали перед Провідником на струнко, він вітав нас словами “Слава Україні!”, ми відповідали йому: “Вождеві слава!”; на початку сходин ми рецитували Декалог націоналіста включно зі вступом, що починався словами: “Я – дух одвічної Стихії, що зберіг тебе від татарської потопи…”, після чого кожний із нас по черзі складав Провідникові звіт.

Поза цим ритуалом сходини мали форму дружньої розмови із Провідником, який тоді сидів разом із нами на землі. Все ж таки на кожні сходини ми приготовлялися, як до школи, бо Провідник вимагав, щоб ми добре знали матеріял, який мали разом із ним обговорювати. Тому ми вдома “гризли”, розділ за розділом, дві книжки, що їх видав недавно Дмитро Донцов у Львові, а саме – “Таємниця організації” і “Завдання нового покоління”, а на сходинах дискутували, як застосовувати в нашій практиці думки, що їх висловлює автор цих книжок. Особливу увагу Провідник звертав на докладне вивчення членами ОУН історії України, зокрема, в “Самоосвітнику”. Для наших сходин ми користувалися однотомною “Історією України” Михайла Грушевського. В обговорюванні прочитаного матеріялу Провідник радив нам шукати відповіді на питання, що в минулому зміцнювало нашу націю (наприклад, прийняття християнства), а що її ослабляло (незгода тощо). Провідник уважав, що Визвольні Змагання 1917-1923 років започаткували в історії України нову добу, яку він пропонував назвати націоналістичною. Загал нашого членства був зобов”язаний вивчати популярну “Історію Української Держави” Омеляна Терлецького.

Провідник у всьому ставив до нас високі вимоги, а ще більше вимагав від себе самого; на одному з пізніших побачень зі мною він, наприклад, заявив, що Провідник організації мусить зректися особистих приємностей і навіть не повинен женитися…

Законспірована прогулянка

В часі Зелених Свят 1938 р. Зарицький, Муйла і я відбули разом із Провідником дводенну прогулянку. Провідник назвав її мандрівним табором. Він поінформував нас, що влітку відбуватимуться довші мандрівні табори наших членів, щоб їх підготовлювати до вояцького життя в майбутній українській армії. Наша коротка прогулянка мала нам тільки показати, який характер матимуть справжні мандрівні табори. Щоб мати алібі, кожний із нас сказав удома і своїм знайомим, що вибирається в Карпати на гору Ключ, на могили поляглих Українських Січових Стрільців.

Напередодні Зелених Свят я минув, із рюкзаком за плечима, села Солець, Ковпець і Стебник й о восьмій годині вечора зустрівся на роздоріжжі за Стебником з Муйлою й Зарицьким. Звідси ми пішли польовою доріжкою на схід. Ішли довго, минули село Улично й затрималися на галяві, де на нас чекав Провідник. Він нас повів далі на схід у Стрийщину. Ми йшли так швидко, що мені аж дух забивало. Здавалося, що наш швидкий марш ніколи не скінчиться. Вкінці ми задержалися. Провідник дав наказ “Струнко!” і в короткому слові до нас сказав: – Наш Вождь не живе! Вороги підступно вбили його, але дух Його живе й веде нас. Слава Україні!

– Вождеві слава! – відповіли ми в один голос.

– Нічний марш, який ми тепер зробили, – продовжував Провідник, – мав на меті вшанувати його пам’ять. Цей марш ми закінчимо бігом, який назвемо “бігом на честь Євгена Коновальця”. Бігом!!!

Ми зірвалися з місця й побігли. За нами біг Провідник. З його уст сипалися на нас наказ за наказом:

– Падай! Повзай! Бігом! Падай! Повзай!..

Ми падали на землю, повзли по траві, піднімалися, бігли і знову падали. Не знаю, як довго тривав цей біг навпростець. Коли нарешті задержалися на якійсь галяві, то ледве держалися на ногах, були змучені, задихані, спітнілі.

Світало.

Ми полягали й умить заснули міцним сном.

Прокинувшися, ми підшукали гарне, затишне місце в лісі над потічком і розмістили собі на ньому свій невеличкий табір. Час у ньому минав мило і швидко. Із Провідником обговорювали ми добу Володимира Великого, ходили в ліс і вчилися орієнтуватися у ньому з компасом у руці тощо, варили собі на багатті їжу, жартували.

Ночували ми в полі на копицях сіна.

Вранці якийсь сільський хлопчина, побачивши під копицями чужих йому людей, почав несміло до нас підходити. Провідник надягнув темні окуляри, вийшов хлопцеві назустріч і прогнав його поганою польською лайкою.

– Прикро, але що було робити? – відізвався до нас після цього Провідник. – Нехай хлопець думає, що натрапив на поляків.

Другого дня ми вернулися до табору і продовжували там свої зайняття.

Перед вечором ми три розсталися із Провідником і пустилися назад.

Ішов дощ, і до хати я прийшов мокрий, як хлющ.

Калуш

В червні 1938 року я повідомив Провідника, що через місяць мушу їхати до Калуша, щоб там продовжувати адвокатську практику в тамошнього адвоката д-ра Сохацького.

– Дуже добре, що їдете туди, – сказав Провідник. – Ви там потрібні. Повітовий провідник у Калуші Н. Н. розконспірований і нічого не може робити, бо поліція слідкує за кожним його кроком. До того, ми втратили з ним зв’язок і навіть не можемо дати вам “клички” до нього.

– Нічого – сказав я. – Я знаю Н. Н. особисто.

– Тим краще. Зголосіться до нього без “клички”, переберіть від нього наших людей і переорганізуйте повітову сітку.

Провідник умовився зі мною, що під час мого перебування в Калуші ми будемо зустрічатися раз у місяць в лісі коло відомого курорта Моршина, який лежить на шляху Стрий – Калуш. Я мав приїжджати на умовлене місце поїздом або автобусом, а він повертатиме мені за кожним разом гроші, що їх я витратив на залізничний або автобусовий квиток (єдиний видаток, що його ОУН покривала).

Справа реорганізації мережі Калушського повіту була на добрій дорозі. На пропозицію дотеперішнього провідника Калущини Н. Н., заступником повітового Провідника і повітовим Організаційним Референтом став відданий, енергійний і завзятий молодий уродженець села Бережниці, товариш одного з молодших братів Степана Бандери, Ярослав Мельник. Користаючи зі своїх раніших організаційних зв’язків, він швидко зорганізував два перші райони повітової мережі і зв’язався із Провідником Юнацтва в польській ґімназії в Калуші (української ґімназії у цьому місті не було). З Я. Мельником я зустрічався що два тижні ввечері над річкою Лімницею або в ліску близько неї.

Їдучи поїздом до Моршина на друге побачення із Провідником, я собі уявляв, як він зрадіє з мого звіту. Я був такий певний зустрічі із Провідником і навіть не журився тим, що не маю грошей на поворотну дорогу.

Яке ж було моє розчарування, коли цим разом Провідник не прибув на зустріч. Я зараз догадався, що він арештований, бо про другу можливість, тобто смерть, я не хотів навіть думати. Не маючи гроша при собі, я пустився пішки до далекого Калуша, до якого було коло шістдесят кілометрів битим шляхом через Болехів, відоме відпустове місце Гошів і Долину. День був досить дощовий, а під вечір наступила справжня злива. Промоклий до нитки, я прийшов пізнім вечором додому.

Через кілька тижнів приїхала від Провідника зв’язкова, з якою вже раз бачився раніше у Стрию. Це була гарна, серйозна дівчина. Вона передала мені наказ їхати до Львова й там із ним зустрітися. Провідник жив тепер у Львові. Мої побачення з ним відбувалися на околицях цього міста – на оболоні під Скниловом. Восени 1938 р., коли ввесь край жив під враженням подій на Закарпатті, Ярослав Мельник поінформував мене, що наші хлопці аж рвуться в Карпатську Україну, щоб там у лавах Карпатської Січі служити молодій Українській Державі. Він питав мене, що йому в таких випадках робити.

З цією справою я звернувся до Провідника.

– Нікому без згоди Проводу не вільно вибиратися на Карпатську Україну, – відповів він мені. – Тільки у вийняткових випадках. Організація може дати на це дозвіл, а так, усі наші люди мусять залишатися на своїх місцях, бо вони й тут потрібні.

В березні 1939 року я повернувся до Дрогобича й до самого вибуху Другої світової війни працював в адвоката Савойки.

Керівництво повітовою мережею ОУН Калушського повіту залишилося в певних руках Ярослава Мельника. Прощаючися на нашому останньому організаційному побаченні в ліску коло Калуша, я не міг знати, що перед мною стоїть майбутній член Крайового Проводу ОУН і провідник Карпатського Краю, славної пам’яті “Роберт”, який, щоб не здатися живим у руки росіян, згине разом із своєю дружиною геройською смертю.

Реорганізація Дрогобицької округи

Однієї весняної неділі 1939 року я зустрівся із Провідником у Дрогобичі на українському цвинтарі Задвірного передмістя. Ми пішли полями в сторону села Рихтич.

– Ви добре виконали своє завдання в Калуші, – сказав він до мене. – Тепер дістаєте нове, більш відповідальне. Ви будете провідником Дрогобицької округи. Досі Дрогобицький повіт належав до Стрийської округи. Відтепер є окрема Дрогобицька округа й до неї ми прилучили ще два повіти – Самбір із Старим Самбором і Турку. Біда тільки в тому, що ми втратили організаційний зв’язок із цими двома повітами й навіть не можемо подати жодних “кличок” до них. Наша сітка в цих повітах розбита, а люди виарештовані. Я вам дам прізвища трьох осіб, які живуть у Самборі, Старому Самборі й у Турці. До них треба звернутися без “клички” і старатися через них відбудовувати нашу сітку.

Я пробував відмовитися від нового обов’язку, який накладав на мене Провідник. Вільного часу в мене було обмаль – я часто мусів працювати до пізнього вечора.

– Нема іншої ради, – заявив мені Провідник. – Ви мусите прийняти цей обов’язок.

На наших побаченнях у Львові я докладно інформував Провідника, як просувається реорганізація Дрогобицької округи.

Найкраще й найлегше вдалося зреорганізувати мережу ОУН на терені Дрогобицького повіту. Правда, багато випробуваних членів Організації сиділо за тюремними ґратами. Все ж чимало наших людей, особливо молодших і ще нерозконспірованих, перебувало на волі. Повітовим провідником став на місце арештованого Теодора Муйли талановитий студент із Задеревача на Стрийщині, колишній учень української ґімназії у Дрогобичі, Юрко Костишин. Для кращої конспірації ми поділили повіт на два півповіти. Один із провідників півповітів був одночасно заступником Юрка.

Важче приходилося реорганізувати нашу мережу на теренах двох других повітів, що входили тепер у склад Дрогобицької округи. Налагодження зв’язку з цими повітами було заслугою нашої зв’язкової “3ірки” – Зені Гутовичівної, випускниці Дрогобицької вчительської семінарії Сестер Василіянок. З уваги на те, що її покійний батько був залізничником, вона мала право їздити поїздом за дуже малою оплатою. Обов’язкова, ідейна й одночасно скромна, вона їхала на кожний заклик і вміло налагоджувала організаційні зв’язки. На жаль, із трьох осіб, які на думку Провідника повинні були допомогти зреорганізувати мережу ОУН на їхньому терені, не було великої користи. Два з них, – один у Старому Самборі, а другий у Турці , – були звичайні собі жителі й не могли багато із себе дати. Вони або не мали жодних організаційних контактів, або не хотіли їх нам дати через те, що Зеня звернулася до них без гасла. Третім, що його запропонував мені Провідник, був провідний член ОУН у Самборі, адвокатський практикант Н. Н. Він рішуче відмовився прийняти пост Повітового Провідника Самбірщини, виправдуючися тим, що він розконспірований. На цей пост він запропонував відомого організатора робітничого товариства “Сила”, Юліяна Петречка. Петречко дав свою згоду й мав побачення зі мною у Дрогобичі. Він погодився також зайнятися реорганізацією мережі на терені Турківського повіту, який раніше належав до Самбірської округи ОУН. Знаючи Петречка як солідну й віддану справі людину, я був певний, що він якнайкраще виконає свої нові обов’язки. На жаль, на друге побачення зі мною він не приїхав – його, напевно, заарештувала була польська поліція.

Таким чином, із трудом налагоджений зв’язок ОУН з її порваною мережею на терені повітів Самбір і Турка знов перервався й то саме тоді, коли був найбільш потрібний – напередодні польсько-німецької війни.

ОУН і війна

Влітку 1939 року всім було ясно, що скоро буде війна. Тільки ніхто не знав, коли вона вибухне.

На наших побаченнях у Львові Провідник давав усе докладніші інформації й доручення, що робити на випадок війни.

Перш за все, нашим членам не вільно ночувати в себе вдома.

– Коли вибухне війна, – казав він, – всіх націоналістів чекає або Береза Картузька, або фронт. Нам треба уникнути одного і другого. Тому всі мають так робити, щоб не попасти в руки поліції, ані не піти на війну. Провідник рахувався з можливістю, що в майбутньому організаційний зв’язок краю із Крайовим Проводом у Львові буде утруднений. В такім випадку Крайовий Провід ОУН перенесеться в його околиці, між іншим, до села Оброшина, де сходяться два залізничні шляхи – Львів-Стрий і Львів-Самбір.

В разі загальної мобілізації українці не сміють йти до польського війська, тільки вступати до відділів, що їх буде організувати ОУН. Ці відділи будуть чекати, доки на українських землях не почне відступати перед німцями польське військо. Тоді вони прилучаться до Українського Леґіону, що прибуде сюди разом з німецьким військом, і разом із цим леґіоном створять українське військо.

– Німців ми не вітаємо, – підкреслював Провідник, – а вітаємо тільки Український Леґіон, який прийде з ними. Від німців нічого доброго не можемо сподіватися. Карпатська Україна показала нам, що рахувати на них не можна. Тому нам треба буде поставити німців перед доконаним фактом – на теренах, де будуть діяти наші військові відділи, ми негайно проголосимо Українську Державу і створимо український уряд. Дуже можливо, що цей уряд постане у Дрогобичі або в Бориславі. Це була б велика честь для вашої округи, коли б на її терені постав перший уряд України.

Пробна мобілізація ОУН

Незалежно від наших побачень, що відбувалися щораз частіше, Провідник тримав зв’язок зі мною з допомогою зв’язкових (“кур’єрок”) – своєї особистої і Зені Гутовичівної, якій допомагала О. Б.

26-го серпня ввечері зв’язкові передали Юркові Костишинові наказ Крайового Проводу: “Пробна мобілізація членів: 28-го серпня зібрати всіх на одному місці й чекати на дальші накази!”. Я й Костишин довго радилися вночі, як цей наказ виконати. Найбільше журило нас, що збірка членів, які досі працювали в підпіллі, тепер розконспіровує одних перед другими.

Крім того, визначений нам реченець був надто короткий, щоб змобілізувати всіх членів розлогого Дрогобицького повіту, не кажучи вже про два сусідні повіти – Самбірський і Турківський, з якими із трудністю наладнаний зв’язок знову перервався через арешт Юліяна Петречка.

Ми вирішили, що 28-го серпня, тобто на Успіння Пречистої Богородиці, збірка змобілізованих членів ОУН Дрогобиччини відбудеться о дев’ятій годині ввечері біля ”Каменя” – останків руїн у гірському селі Урічі, улюбленому місці української молоді, яка в минулому часто влаштовувала туди прогулянки. На місці збірки кожний район мав творити окрему групу. Групи мали бути розміщені так, щоб ті, що були в одній групі, не бачили інших осіб.

Костишин пішов на місце збірки перевірити, як виконано наказ, а вночі вернувся, щоб дати мені звіт. На збірку прибула здебільша молодь з ближчих районів. Вона ішла туди з ентузіязмом, неначе на війну. Багато думало, що це справжня українська мобілізація, і наробила непотрібного галасу по селах.

Другого дня я поїхав до Львова питати Провідника, що далі робити. Цим разом Провідник був не сам, а з якимсь незнайомим.

– То ви не розпустили змобілізованих додому? – здивовано запитав незнайомий, коли я скінчив звіт.

– Ні! Я дістав наказ чекати дальших наказів і тому тепер приїхав.

– Людей треба розпустити, – сказав незнайомий.

Змобілізованих негайно відіслано додому. Між ними було багато таких, що не хотіли або не могли вертатися, щоб не попасти до тюрми або на фронт. Вони так чи інакше мусіли ховатися перед поляками.

А я й досі не знаю, чи переданий нам тоді зв’язковими наказ Крайового Проводу про пробну мобілізацію членів ОУН дійшов до нас у перекрученій формі чи, може, після цього наказу видано другий – про розпущення змобілізованих, якого ми не одержали.

Останнє побачення

Дня 31-го серпня я зустрівся із Провідником, як звичайно, у Львові, на відкритому просторі коло Кульпарківської дороги. Я навіть не припускав, шо це наше останнє побачення. Дорогою тягнулися одна за одною підводи з польськими вояками.

Доріжкою, що перетинала оболонь, на якій ми два сиділи, йшло кілька вояків. Раптом один із них відлучився від своїх і попростував у наш бік.

– І чого він іде до нас? – шепнув до мене Провідник. В його руці блиснув невеликий револьвер.

“Буде халепа, – подумав я собі, – бо револьвер у жмені Провідника не ворожив нам нічого доброго”.

Тим часом вояк задержався на півдорозі до нас, постояв хвилину, а потім обернувся і пішов до свого гурту.

Коли вояки були вже далеко від нас, ми піднялися із землі, умовилися, коли знову зустрінемося, попрощалися й розійшлися.

Другого дня вибухла польсько-німецька війна.

Ввечері я подався темними й неначе вимерлими вулицями Дрогобича до чужого дому, в якому я в останній час ночував. В’їздова брама, яка досі завжди була відкрита, тепер була замкнена на ключ. Я довго стукав і даремно – ніхто мені не відчинив брами. В хаті або спали, або боялися відчинити. Недалеко на тій самій вулиці була станиця повітової поліції. Кожної хвилини міг мене тут застукати поліцай і запитати, що я роблю під чужою брамою в цій порі.

– Куди ж мені тепер дітися ? – подумав я собі. – Нема іншої ради – піду до себе до хати й пережду до ранку.

Досвіта прийшла до хати поліція й мене арештувала.

Так несподівано я опинився у транспорті, призначенням якого була Береза Картузька. В нашій великій дрогобицькій групі арештованих був і Юрко Костишин. Він, звичайно, не ночував удома. Його арештували в білий день на вулиці, коли він цього найменше сподівався.

“Як Лопатинський із-за границі…”

17-го вересня 1939 року я вийшов із Берези Картузької разом із тисячами українців, які там каралися. Додому я вже не вертався, тільки подався на південний захід і замешкав на Засянні, на самій межі української етнографічної території, в колишньому українському місті Лежайську, де в цьому часі ледви десять відсотків мешканців іще вважали себе українцями .

Я чув, що осідком Крайового Проводу ОУН став тепер Краків. При першій нагоді я туди поїхав у надії, що зустрінуся там із Провідником. У Кракові я зайшов до будинку, що був збірним пунктом українських націоналістів. Німці в тому часі були зайняті своїми справами й поки-що не дуже цікавилися Організацією Українських Націоналістів. У цьому будинку я припадково зустрів зв’язкову Провідника. Від неї я довідався, що Провідник тут був і кілька днів тому кудись звідси виїхав.

В їдальні будинку я несподівано побачився з Теодором Муйлою. Ми розцілувалися на радощах і розповідали собі, що пережили під час війни.

Теодора Муйлу поляки були арештували ще навесні 1939 року. Він сидів у Стрийській тюрмі разом із багатьма арештованими націоналістами. Тоді вдалося їм якось вирватися з тюрми на волю. Вони негайно зорганізували військовий відділ і разом з іншими брали участь у роззброюванні польських вояків, які тікали перед німцями. Муйла із захопленням оповідав мені про наступ повстанців на фільварок, у якому була група польських вояків. Протипольськими збройними акціями на Стрийщині керував наш Провідник. Під його керівництвом відбулося в селі Стиняві урочисте проголошення Української Держави.

– Як же називається наш Провідник? – не видержав я, щоб не запитати Муйлу. – Думаю, що тепер це не таємниця й що тепер нам можна вже знати його ім’я.

Муйла всміхнувся:

Він Володимир Тимчій, а його “псевдо” – Лопатинський.

“Визвольний шлях”. – 1979. – Кн. 5. – С. 556-570. Передрук: Дзвін. – 2003. – Ч. 7. – С .85-89.

Закрити